III. Проблема етичної раціональності

Тепер слід сказати дещо передусім про вживання понять "раціональність" або "типи раціональності" та "процес раціоналізації". Я вважаю, що в принципі можна систематично обгрунтувати шляхом трансцендентально-прагматичної рефлексії типологію можливих форм раціональності людської поведінки.

Проте надалі спробую запропонувати таку систематику лише мимохідь і показати вияви різних типів швидше вибірково, виходячи з критичної дискусії з традицією. При цьому я можу почати з таких міркувань.

Загалом сьогодні поняття "раціональність" та "раціоналізація" тлумачаться не як різні форми раціональності, а насамперед як щось єдине та однозначне, що може бути протиставлено ірраціональному чи (з іншого погляду) — нераціональному (араціональному). Сам я нічого не мав би проти уявлень про континуум раціональності; причому тут знайшла б собі місце й структура етичної раціональності консенсуальної комунікації; однак саме про це якнайменше дбають, коли йдеться про "раціональність". Це поняття тлумачиться насамперед у сенсі ціннісно-нейтральної інструменталізованої здатності логічного умовиводу чи математичного обчислення, що може бути застосовано будь-коли і для будь-яких цілей. Таке тлумачення раціональності як підґрунтя теоретичного та практичного розуму постає вже у Гоббса.

Звичайно, поняття "розуму" у німців, починаючи з Канта та Гегеля, набуває певною мірою протилежного до цього поняття раціональності змісту. Та не слід забувати, що Мартін Лютер у своїй промові "Розпуста розуму" ("Hure Vernunft"), де розум постає як такий, що завжди ладен слугувати егоїстичному власному інтересові, швидше погоджується з Гоббсом, — звичайно з передумовою, що ірраціональна чи араціо-нальна віра в "царство Боже" доповнює (erg?nzt) будь-який скалькульований власний інтерес світового розуму, який, згідно з Гоббсом, уже сам достатній (ausreicht) для обґрун-

242

тування етики та права. Від Лютера через К'єркегора тягнеться пряма лінія до сучасного екзистенціалізму. Так само після секуляризації позиції релігійної віри встановлюється дуалізм ціннісно-нейтрального, інструментального розуму, з одного боку, ірраціонального рішення сумління про останні цінності чи норми — з іншого. Поняття розуму у Канта чи Гегеля лишається при цьому більш-менш консеквентним, ніж застарілим. Це, на мій погляд, стосується також і само-подолання екзистенціалізму Гайдеггером у пізній концепції історії буття (Seinsgeschichte) і долі буття (Seinsgeschicks).

У зв'язку з цим велике значення має те, що і Макс Вебер, як ініціатор обговорення "процесу західної раціоналізації", засновник програми реконструкції цього процесу, був представником дуалізму чи доповнювальності ціннісно-нейтральної раціоналізації та ірраціонального вибору останніх ціннісних аксіом. Він так само, як екзистенціалісти, з одного боку, і позитивісти чи сцієнтисти, з іншого, став співзасновником тієї системи доповнювальності західної ідеології, що сьогодні протиставляється догматично-тоталітарній інтегруючій системі "діамату"16.

Згідно зі системою доповнювальності практика у сфері суспільного життя (у сфері політики, права та господарства) має регулюватися виключно за допомогою ціннісно-нейтральної раціональності науки та техніки, при цьому перевага в цілях та цінностях має встановлюватися згодою (?bereink?nfte) на підставі демократичного рішення більшості. На противагу цьому мораль (так само, як і релігія) має бути суто приватною справою.

Ця концепція (сьогодні її більш-менш послідовно представляють багато освічених лібералів) здається, на перший погляд, досить прийнятною — зокрема тоді, коли її порівняти з домаганнями східної державної ідеології, яка намагалася морально скеровувати дії людини в громадській (?ffentlichen) і приватній сферах життя на основі наукового пізнання необхідної ходи історії, не звертаючись попередньо до рішень демократичної більшості. Однак при детальнішому розгляді впадає у вічі те, що ціна, яку мала заплатити західна система доповнювальності за ціннісно-нейтральне поняття раціональнсті, є незмірно високою, а основоположення системи врешті-решт стали парадоксальними.

243

Ціна полягає в тому, що організація моральної відповідальності за наслідки колективної діяльності людей, висунута мною на початку як завдання сучасної етики, за умов системи доповнювальності неможлива. Адже за таких передумов виключається не тільки (як у Канта) відмінність між легальністю та моральністю, а ще більше — між інституціоналізованим обгрунтуванням норм чи їх затвердженням, з одного боку, та етично-філософським дискурсом — з іншого. Більше того, принципово заперечується притаманна філософсько-етичному дискурсу можливість отримати інтерсуб'єктивно значущі результати; і його домагання легітимації чи критики інституціоналізованого досвіду обгрунтування, затвердження і втілення в життя норм у сенсі "резонуючої публіки" (Кант) виглядає як застаріле, а то ледь не загрозливе демократичній свободі17.

Згідно із системою доповнювальності за межами інститу-ціонального процесу проблеми раціональної легітимації суспільних норм просто не існує. Згідно з цією системою він і є основоположенням демократії, а не якісь спроби наближення [до ідеального суспільства], які мають бути відстрочені на підставі регулятивної ідеї прогресуючої реалізації кон-сенсуально-комунікативної дискурсивної раціональності. А тому не дивно, якщо, з погляду на проблему етики відповідальності, із передумов розмежування системи доповнювальності випливають такі висновки (я посилаюся тут на обговорення книги Ганса Йонаса "Принцип відповідальності" в Frankfurter Allgemeine Zeitung).

Індивід, як наголошується в цьому обговоренні, не в змозі "по той бік санкцій та контролю" взяти на себе відповідальність за непередбачені наслідки політичної, технічної та господарської активності сучасного індустріального суспільства. Відповідальність обмежується специфічною сферою інституцій та ролей у дусі А. Гелена, де кожний обчислює публічні наслідки своєї діяльності, і їх знає: політик — через успіх, фабрикант — через ринок, чиновник — через критику начальником його дій, робітник — через контроль за виконанням"18.

Не треба думати, що мовчазне виконання обов'язку в межах конвенціональної відповідальності має бути замінене критичним протестуванням чи безперервною дискусією.

244

Водночас можна зауважити, що в цитованій рекомендації цілком блокується можливість моральної відповідальності за колективну діяльність (у сенсі сьогоднішнього усвідомлення кризи). Щодо нашої проблеми цікавим є, щоправда, (глибше) підґрунтя (Grund) тому, чому тут етика спільної відповідальності з самого початку розглядається як утопічна. Можливою уявляється лише така раціонально обгрунтована відповідальність, яка містить тільки відповідальність за окреме дотримання правил індивідом у межах уже наявної системи правил. Неможливим вважається раціональне обгрунтування та регуляція відповідальності в сенсі участі (Beteiligung) індивіда в громадському (консенсуально-кому-нікативному) процесі організації спільної відповідальності за інституції, а відтак (опосередковано) і за наслідки колективної діяльності. Звідси видається прийнятним аргумент про безсилля індивіда, зворотним боком чого, можливо, є фрустровані акції протесту.

Якою ж є ціна ідеологічної системи доповнювальності? Парадокс її підвалин виявляється, однак, у тому, що її представники (через брак поняття консенсуально-комунікативної раціональності) не в змозі пояснити необхідний зв'язок між приватною мораллю переконання (Gewissenmoral) та не нейтральною щодо цінностей (nicht wertneutralen) раціональністю обгрунтування колективної діяльності.

Брак поняття раціональності виявляється тут передусім у розумінні регулятивних конвенцій, на яких за демократичних умов насправді мають базуватися цільові та оцінні уподобання (Ziel-und Wertungsvorgeben) суспільної практики. Якщо виходити з передумов окресленої тут системи доповнювальності, то демократично встановлена конвенція (а саме як рішення більшості) постає як стратегічний компроміс між вольовими рішеннями індивідів або їх представників, що не потребує подальшого обгрунтування. Цей компроміс як конвенція, підґрунтям якого є умовивід на підставі операціональних правил, уявляється єдиним підґрунтям суспільно значущих норм — і насамперед позитивного права. А тому видається, що єдиною підвалиною суспільно значущих норм, яка не була б суто фактом конвенції, можуть бути хіба що суб'єктивні рішення індивідів, що здійснюються врешті-решт у приватній сфері за межами всіх інтер-суб'єктивно значущих норм.

245

Хибність думки, що лежить в основі такого погляду на конвенцію, виявляється, як на мене, завдяки тій обставині, що існують нормативні умови можливості конвенції, які не можуть бути обгрунтовані завдяки самій конвенції — наприклад, етична та правова норма досягнення конвенції. Щоб можна було дійти згоди в разі практичних конфліктів, ця норма, очевидно, має бути обгрунтована завдяки фунда-ментальнішій нормі, тобто в основній нормі етики консенсуальної комунікації, про що йшлося спочатку. І тут, мабуть, треба шукати раціональний зв'язок між мораллю переконання (Gewissenmoral) індивідів і суспільно значущою мораллю, оскільки без суб'єктивних передумов здатності до консенсусу в ідеальній комунікативній спільноті навіть рішення сумління індивіда не можуть бути обов'язковими для нього самого з погляду комунікативної етики19.

Головний висновок, який можна зробити з цієї критичної дискусії щодо передумов мислення "західної системи доповнювальності", полягає, на мій погляд, у відмінності між консенсуально-комунікативною і стратегічною раціональністю дії. Обидві форми раціональності є відповідними формами інтеракції, чи (інакше кажучи) комунікації, між людьми як суб'єктами діяльності. Однак лише консенсуально-комунікативна раціональність має своєю передумовою правила чи норми, які лежать а'рrіоrі по той бік розрахованого власного інтересу індивідів; стратегічна раціональність, навпаки, обґрунтовується суто на основі [емпіричної] взаємності (Reziprozit?t) застосування інструментально-технічної раціональності дії у стосунках (Verkehr) між людьми. А тому вона (одна) не може бути достатнім підґрунтям етики.

Якщо шукати підвалини вільної згоди, що лежить в основі цього права, лише у свободі воління (Willk?rfreiheit) і стратегічно розрахованому власному інтересі індивідів, тоді важко збагнути, чому кожний мусить дотримуватись угоди без попередження про кримінальну відповідальність. Варто уваги те, що вже Гоббсу було відомо, що суспільний договір, на якому грунтується правова держава, базується на інтересах індивідів. Але в скалькульований інтерес індивіда входило й те, щоб за умов, коли інші дотримуються угоди, за слушної нагоди вивільнити себе від цього, аби таким чином отримати перевагу над іншими.

246

Не завжди легко збагнути відмінність між етичною раціональністю консенсуальної комунікації і стратегічно-інструментальною раціональністю. Так, скажімо, коли йдеться про етичну норму прагнути порозуміння в конфліктних ситуаціях, то тут уже міститься двозначність. Вона, як інколи буває, може призводити до такої моделі обгрунтування етичної норми20: в разі конфлікту контрагенти повинні якомога швидше і ефективніше (тобто виключаючи ідеологічні та езотеричні імплікації) об'єднатися навколо певної, вищої щодо їхніх суперечливих цілей мети, яка відповідає їхньому спільному інтересові. Тоді можна — так твердять — у зв'язку із загальною вищою метою обговорювати проблему обгрунтування норм як проблему технічно-інструментальної раціональності. Підґрунтя такого уявного спрощення етичної проблеми полягає, очевидно, в тому, що згода щодо вищої цінності розглядається тут як проблема стратегічної співпраці. Як модель вона могла б бути прийнятною і для мафії, що переймається торгівлею наркотиками, або для військового союзу держав, які — якщо скористатись відомим висловлюванням Августіна — можна порівняти з бандою розбійників21. Хоча слід припустити, що успішні політичні і економічні переговори, як правило, більш-менш відповідають даній моделі. Однак лише тоді модель згоди може стати етично релевантною, коли нормативною умовою згоди, якої прагнуть, стає критерій консенсуальності для всіх учасників, а не тільки для учасників конфлікту. Лише в даному випадку, який з самого початку виключає згоду (Einigung) за рахунок третього завдяки принципу узагальненої взаємності, можна говорити про згоду в сенсі консенсуально-комунікативної як етичної раціональності.

Тут виникає питання, чи не є утопічним у гіршому значенні слова застосування такого принципу раціональності. Кожний з нас, як жива істота, повинен також і морально відповідати за свою систему самоствердження (Selbstbehauptungsysteme): за себе самого, за свою родину, за соціальну групу, з інтересами якої він себе ідентифікує, нарешті (зокрема як політик) — за державу як самоствер-джуючу систему. Лише в цьому полі відповідальності людина навіть не може уявити, щоб інші (які так само само-

247

стверджуються як системи і мусять відповідати за це) дотримувались би категоричного імперативу або (в нашому розумінні) принципу узагальненої взаємності, на основі якого можна дійти консенсусу. Коротко: в такій ситуації вона може діяти не лише консенсуально-комунікативно, а також і стратегічно.

Мені здається, що це проблема, поставлена ще Ма-кіавеллі, а також Максом Вебером, які протиставляли "етику переконання" (Gesinnungsethik) і "етику відповідальності" (Verantwortungsethik), проблема, яку ще й досі не вирішено22. І ця проблема, на мій погляд, більше затьмарюється, аніж прояснюється, коли в політичній етиці сьогодні звертаються до Арістотеля, зокрема до його понять "praxis" та "phronesis" і в цьому вбачають відповідне завершення політичної етики Канта. Оскільки арісто-телівське поняття "praxis" охоплювало відмінність етично-політичної практики від праці, спрямованої на виготовлення речі, або "poiesis", а не відмінність між стратегічною та консенсуально-комунікативною дією. Ця відмінність певною мірою передавалася, швидше, поняттям раціональності "phronesis", що належить до "praxis", хоча цю відмінність ще не усвідомлювали. Доказом цього була безперечна орієнтація політичної етики Арістотеля на самостверджуючу систему поліса — на відміну, скажімо, від космополітичної етики Антисфе-на, а потім і Стої.

Відтоді проблематика політичної етики і виражається напруженням (часто прихованим) між консенсуальним універсалізмом та стратегічною належністю до системи самоствердження. І це є значущим, зокрема, і для сьогоднішньої кризи. Загальна двозначність усіх публічних закликів до політичної відповідальності несподівано проступає в рекомендації лаурета Нобелівської премії з економіки, задля відтворення (Widerherstellung) рівноваги в людській біосфері. Внаслідок перенаселення Землі жителі "третього світу", які не в змозі собі допомогти, мусять помирати з голоду23 (певною мірою це є відповідь суто стратегічного розуму на араціональні зусилля Папи Римського застерегти католиків третього світу від практики контролю за народженням).

248

<< | >>
Источник: A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра. — 488 с. 1999

Еще по теме III. Проблема етичної раціональності:

  1. 2.1. Типи раціональності. Граничне обгрунтування етичних норм
  2. III ПРОБЛЕМА СВОБОДЫ И НЕОБХОДИМОСТИ
  3. III. АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ЭЛЕКТРОННОЙ ЖУРНАЛИСТИКИ
  4. СТРОЕНИЕ, ЛЮМИНЕСЦЕНТНЫЕ И МАГНИТНЫЕ СВОЙСТВА КОМПЛЕКСОВ Eu(III) И Tb(III). СЕНСИБИЛИЗАЦИЯ ЛЮМИНЕСЦЕНЦИИ Eu(III) И Tb(III) В РАЗНОМЕТАЛЬНЫХ КОМПЛЕКСАХ
  5. И.И. Мешкова, Е.Ю. Федорович ПОСТАНОВКА А.Н. ЛЕОНТЬЕВЫМ ПРОБЛЕМЫ ФИЛОГЕНЕЗА ОБРАЗА МИРА И СОВРЕМЕННЫЕ ИССЛЕДОВАНИЯ В ЗООПСИХОЛОГИИ[III]
  6. 2.4. Влияние ионов-соактиваторов на люминесценцию Eu(III) и Tb(III) в разнометальных комплексах [LnxMi_x(N03)3(Phen)2]. Механизм колюминесценции
  7. 5.8. Триболюминесценция комплексов Eu(III) и Tb(III). Строение и фотоупругие механолюминесцентные свойства комплекса Tb(N03)(Btfa)2(TPP0)2
  8. Часть III ПРОБЛЕМЫ ЕДИНСТВА ПРЕДМЕТА, МЕТОДА И ПРОЦЕССА ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ РАЗДЕЛЫ И ГЛАВЫ МОНОГРАФИИ «ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ: ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ПРОЦЕСС»
  9. 4.2. Фотохимические свойства координационно - ненасыщенныхкомплексов Eu(III) и ТЬ(Ш) с макромолекулярными лигандами на основе сополимеров акриловой кислоты и полимерных комплексов на основе акрилато-бис-дибензоилметаната Eu(III). Разгорание фотолюминесценции при фотолизе
  10. 1.4. Температурное тушение и температурное разгорание люминесценции в комплексных соединениях европия (III). Корреляции люминесцентных и магнитных свойства ацетатодибензоилметаната европия (III)
  11. Глава третья. «Основные проблемы феноменологии» и проблема начала
  12. 1.4.6. Проблема вины как ключевая проблема философской антропологии: Сопоставительный анализ
  13. ” Когда проблема становится проблемой" или Личностные корреляты трудностей юношеского самоопределения
  14. § 28. Сущность понятия «глобальные проблемы чело-вечества». Геоэкологические проблемы
  15. Раздел II. ГЛОБАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА урок ю. Демографическая проблема
  16. ТЕХНИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ И ПРОБЛЕМЫ С ГРАФИКОМ
  17. §3. Проблема понимания и перевод О разрывах мыслительных связок и проблеме понимания