II. Методичні умови можливості реконструкції людської ситуації з етичного погляду

А зараз, після риторичної передмови, де багато чого мається на увазі як щось самозрозуміле, настав час змінити стиль та перейти до доказів зі скрупульозністю сучасних викладачів філософії. Передусім тут виникає таке питання:

234

як ми взагалі можемо, виходячи із ситуації людини (хай це буде наявна ситуація чи ситуація, що історично склалася, а сьогодні лише досягла своєї кульмінації), довести необхідність етичної відповідальності? Здається, відповідь на це запитання можна дати, звернувшись до виведення належного з буття, а відтак — до "натуралістичного хибного умовиводу" (naturalistischen Fehlschlu?)3.

З цим я цілком погодився б, якби не існувало фундаментальної етичної норми, виходячи з якої можна показати, що її, незалежно від будь-якої контингентної ситуації, повинен визнавати як значущу (als g?ltig) кожний, хто філософує. Однак якщо така фундаментальна норма етики існує, тоді в її світлі можлива історична реконструкція людської ситуації, і це не може не мати суттєвого значення для глибшого (nahere) визначення наших етичних належностей. По-заяк лише така герменевтична і водночас критична реконструкція уможливила б досягнення консенсусу з будь-яким суб'єктом (der jeweils Betroffenen) щодо конкретних, які належать відповідним ситуаціям, норм. (Хоча тут слід зауважити, що розмаїття історично та соціокультурно відмінних умов діяльності зовсім не є аргументом на користь етичного релятивізму. Навпаки, воно є аргументом на користь того, що множинність відповідних до ситуації окремих норм у принципі можна об'єднати на основі головної етичної норми (Grundnorm), незважаючи на те, що багато окремих норм можуть бути піддані критиці у світлі головної норми).

У зв'язку з цим тут я висловлю лише тезу, що кожен, хто філософує, тобто кожен, хто серйозно аргументує, уже також (принаймні імпліцитно) повинен визнавати етичну головну норму4. Якщо він готовий рефлексувати щодо імплі-цитного смислу своїх аргументативних актів, то мусить усвідомлювати, що він водночас має за передумову можливість смислу мовлення та істину, що всі домагання смислу й істини людиною в принципі мають вирішуватися за допомогою аргументів (і лише аргументів) у необмеженій комунікативній спільноті5. Однак саме цим він також визнає, що він, як той, хто аргументує, має за передумову ідеальну комунікативну спільноту всіх людей як рівноправних партнерів. Це і є комунікативна спільнота, в якій всі відмінності в думках (сюди належать і ті, що стосуються практичних норм) у принципі мають визначатися на підставі

235

аргументів, що уможливлюють консенсус. Головна етична норма, яку кожний, хто аргументує (тобто кожний, хто серйозно мислить), неодмінно визнає, полягає, таким чином, в обов'язку виходити з метанорми аргументативного досягнення консенсусу в обгрунтуванні конкретних, які належать до ситуації, норм (цим визначається не якась суто спеціальна етика аргументативного дискурсу, а те, що аргументативний дискурс усіх можливих учасників є ідеальною інстанцією обгрунтування та легітимації усіх норм, що стали проблематичними. Це означає, що визнається асиметрія аргументативного дискурсу щодо всіх будь-яких комунікативних та життєвих форм: лише в рамках і на основі правил гри дискурсу можна обгрунтувати значущі (g?ltige) судження, теорії, норми тощо щодо недискурсивних норм, а не навпаки)6.

Як відноситься тепер вищеокреслена засаднича норма етики до ситуації людини? Як можна застосувати її до ре-конструювання цієї ситуації?

Певною мірою сам факт, що кожний, хто аргументує, неодмінно визнає названу основну норму, належить до ситуації людини. Слідом за Гайдеггером можна сказати: цей факт належить цілком до "фактичності" в сенсі "перед-структури" (Vorstruktur) людського "буття-у-світі" (In-der-Welt-Sein). Звичайно, слід додати, що йдеться тут не лише про контингентний момент історично зумовленої фактичності буття-у-світі, а саме про момент, що належить до умов можливості нашої інтерсуб'єктивно значущої відмінності (Unterscheidung) між "логічно випадковим" (logisch kontingent) і "логічно необхідним" (logisch notwendig). Адже зазначена відмінність вже передбачає, що існують смисл та істина, які інтерсуб'єктивно сприймаються (через мовлення) людьми.

Остання необхідність, яку можна назвати трансцендентальною необхідністю логоса, методично (methodisch) передує, таким чином, усвідомленим (sinnvolenen) висловлюванням про контингентні передумови нашого буття-у-світі. І саме в цьому сенсі також методично передує рефлексивне упевнення (Vergewisserung) в трансцендентальну передумову логосу буття-у-світі, включаючи передумови фундаментальної норми етики, будь-якій можливій констатації (Feststellung) буттєво-історичних умов нашого буття-у-світі. Хто сер-

236

йозно твердить, що сенс понять "смисл" та "істина" в останній інстанції сягає своїм корінням "того, що відбувається (Geschehen), чи долі" (Geschick)7, що логос нашого домагання смислу та істини в принципі підпорядкований часові, заперечує домагання смислу й істини своїх висловлювань. Це засвідчує лише заміну вигаданого забуття буття традиційною філософією забуттям логоса.

Оскільки йдеться про відновлення методичної переваги трансцендентальної філософії щодо історії буття (та всіх подібних, структуралістських, функціоналістських і еволюціоністських, застарілих тлумачень трансцендентальної філософії), навряд чи можна заперечувати, що рефлексивно усвідомлені трансцендентально-нормативні умови аргументації належать до "фактичності" (в сенсі "передструктури") (Vorstruktur) людського буття-у-світі. Воно мислиться як щось таке, що його Кант називав "фактом розуму". Між іншим, цей своєрідний факт (якщо знову-таки витлумачити Гайдеггера всупереч Гайдеггеру) можна розшифрувати в сенсі "апріорної досконалості" (apriorischen Perfekt) як необхідну визнаність (Anerkannthaben) нормативних умов аргументації. Завдяки цьому можна показати, що цей факт аж ніяк не призводить до натуралістичного хибного умовиводу, якщо він є підґрунтям нормативних висновків (Konsequenzen)8. Ці висновки зовсім не випливають з контингентного антропологічного факту, а лише з тієї обставини, що він незаперечно є істиною, що неодмінно визнаються нормативні умови можливості аргументації аргументуючим як таким, який свідомо (sinnvolle) аргументує. Це, на мою думку, і є так званим "фактом розуму", який я інтерпретую в сенсі нормативної єдності теоретичного і практичного розуму9.

Звичайно, є й така обставина, що люди існують і що вони як зрілі (m?ndigen) розумні істоти поряд з іншим здатні до рефлексивного усвідомлення (Vergewisserung) нормативних умов аргументації. І ця обставина має дуже важливе значення для відповіді на наше питання про можливі функції етичної основної норми за герменевтичного та критичного реконструювання генези людської ситуації — від становлення людини до сучасності. Оскільки з цієї обставини випливає, що апріорі аргументації як методичного апріорі всієї наукової реконструкції історії має відповідати контингентний чинник історії і це означає, що кожна адек-

237

ватна реконструкція історії має розглянути хоча б можливості історичного розвитку її власних підвалин (Voraussetzungen), як це робить, наприклад, Габермас у визначенні так званих чотирьох смислових домагань (Geltungsanspr?che) людського мовлення (Rede): зрозумілість, правдивість, істина та моральна правильність10.

Я хотів би назвати це постулатом саморефлексії (Selbsteinholungspostulat) реконструктивних наук; я хотів би також, з огляду на "архітектоніку" науково-теоретичного відношення до обгрунтування (і тут між мною і Габермасом немає суперечностей)11, додати ще таке. Постулат саморефлексії належить, на мою думку, так само як і чотири неодмінні домагання смислу (Geltungsanspruche) людського мовлення і належні нормативні умови можливості їх аргументативного вирішення, не до можливих емпіричних результатів реконструктивних наук, а до їхніх умов можливості. (Якщо у зв'язку з дослідженням цих можливих умов ідеться про "реконструкцію", то мається на увазі не емпірично-історична реконструкція у світлі теорій, де принцип саморефлексії вже передбачається, а трансцендентально-прагматична реконструкція в сенсі строгої рефлексії саме щодо тих умов, які мають бути зрозумілими, щоб мовлення (Rede) теорій та їх аргументативний доказ і заперечення взагалі мали б сенс12.)

Звичайно, завдяки визнанню принципу саморефлексії усі антропологічні, психологічні чи соціоісторичні наукові концепції, які так чи так бажали б детерміністськи редукувати факт нормативного домагання смислу людського мовлення, одразу виключаються як неадекватні.

Цього не треба ототожнювати з тими численними парадоксами, в яких заплутуються теорії на кшталт Скіннера (а lа Skinner) чи абсолютизується принцип умовності (Kondidionierungsrinzip). Цікавішою у зв'язку з цим є інша, ще хитромудріша (subtilere) версія антропологічного редук-ціонізму: наприклад, перебільшення ідеологічно-критичного підходу в сенсі так званої "матеріалістичної герменевтики", яка не в змозі вгледіти відмінність між тим, що осягнено та обговорено в його підґрунті, і тим, що пояснюється тільки поверхово; чи соціологічний функціоналізм, який також намагається тлумачити домагання смислу людської комунікації, що можеть бути дискурсивно виконано,

238

з самого початку лише як функцію в обмеженій самостверд-ній системі; чи культурно-антропологічний релятивізм, який, з одного боку, домагається значущості того, щоб зрозуміти чужі культури, виходячи цілком з їх власних передумов (Voraussetzungen), та водночас пояснює, що розуміння смислу у своїй значущості буцімто є релятивним до контингентних соціокультурних життєвих форм та до їх несумірних (inkommensurablen) парадигм розуміння світу; чи, нарешті, в наш час найважливіша філософська версія релятивізму — теоретицизм (тобто точка зору, відповідно до якої обгрунтування може здійснюватися лише в межах фалібільних теорій, які самі не можуть бути обгрунтовані, хоча одна щодо одної мають посідати критичну позицію). В останньому, на мій погляд, полягає парадокс необхідності застосовувати абсолютизований принцип фалібілізму та абсолютизований принцип плюралізму і до цього принципу також, тобто до самого себе12. Водночас цим втрачаються всі незалежні нормативні масштаби для розуміння таких понять, як "теорія", "порівняння теорій", "критика", "перевірка" тощо, як це можна детально пересвідчитися на прикладі анархістських висновків Пола Фейєрабенда.

Звичайно, можна сказати, що всі відкриття психічних, суспільно-історичних чи мовних умов опосередкування людського домагання смислу в соціальних науках нового часу у смислі редукціонізму були перебільшені і абсолютизовані. Це було, так би мовити, емпіричною умовою їх літературного ефекту в історії науки; та сьогодні складається враження, що представники редукціоністських чи релятивістських позицій лишаються цілковито незворушними до виявлення цих парадоксів і навіть до однозначних прагматичних суперечностей із самими собою (Selbstwiderspr?chen); навпаки, найбільша цінність, як їм здається, полягає в тому, що на грунті їхнього методу редукції або викриття (Entlarwung) всі попередні концепції пояснюються як застарілі і тим самим історично відсталі; а тому вони пожвавлено реагують лише тоді, коли цей "аргумент" відсталості висувається проти них самих. Саме тут може йтися про прихований "історицизм" — і це саме серед тих, які вбачають в історицистській вірі в історичну необхідність прогресу щось історично застаріле14.

239

Зараз, незважаючи на те, як кажуть, що постулат само-рефлексії не справляє враження на представників редукціоністських теорій, я хотів би водночас покласти його в основу наступної моєї спроби в загальних рисах окреслити реконструкцію важливого в етичному сенсі аспекту людської ситуації. Як виглядає тепер вихідна ситуація нашої реконструкції з погляду дослідників, які усвідомлюють себе членами аргументативної спільноти, що в історичній реконструкції звертається до самої себе? 1.

З одного боку, дослідники, оскільки вони аргументують, мусять не тільки припускати (voraussetzen) можливість ідеальної комунікативної спільноти в сенсі етичної основної норми, а й контрфактично передбачати (antizipieren) її існування. У цій необхідності найкраще можна переконатися лише тоді, коли аргументуючий докладає зусиль переконати публіку в тому, що контрфактичне передування ідеальних умов дискурсу буцімто є утопічним у гіршому значенні цього слова. У зв'язку з нашою проблемою необхідність контрфактичного передування ідеальних умов досягнення консенсусу є важливим, зокрема, якщо виходити з такого: за допомогою цього передування задається (wird vorgegeben) нормативно обгрунтований телос для процесу, який реконструюється, і цей телос є ідентичним, наприклад, не з реальністю сучасного суспільного стану (тому, хто реконструює), а зі станом будь-якої можливої аргументативної спільноти, до якого прагнуть. Отже, постулат саморефлексії полягає не в тому, що критична реконструкція людської ситуації має сприйматися з певної сучасної перспективи, скажімо, з позиції західного індустріального суспільства. Контрфактичне передування ідеальної комунікативної спільноти вказує скоріше на майбутнє в значенні регулятивної ідеї морального прогресу, яка в будь-якій соціокультурно обумовленій ситуації може бути визнаною кожним, хто аргументує, як обов'язкова (verbindlich). Більше того, вона, власне, є (чого бракує релятивізму) істинною умовою можливості розуміння і толерантності в поглядах на єдність та відмінність (різноманітність) людських культур.

240

2. Так тлумачиться вихідна ситуація реконструкції історичної ситуації, звичайно, тільки з одного боку — з боку телеологічного, пов'язаного з майбутнім, стану. Інший бік вихідної ситуації, що водночас впадає у вічі, заданий ситуацією сьогодення, ситуацією реальної комунікативної спільноти, в якій перебувають дослідники. їхнє сприйняття спрямовано на перспективу, а тому постійно мусить відновлювати реконструкцію історичної ситуації, а не може бути "знятим" у деякій (апріористичній) метафізиці раз і назавжди.

Тут треба згадати про те, що вже зазначені факти екологічної та ядерної кризи вперше були залучені для етичного реконструювання історії саме як емпірично зумовлена перспектива людства. У світлі цієї перспективи становлення людини постає передусім як прорив "homo faber" крізь інстинктивні рамки і тим самим крізь рамки (Schranken) системи рівноваги тваринного життя; а тому як центральна проблема етичної ситуації людини, починаючи зі становлення людини до наших днів, постає з'ясування відношення "homo sapiens" до "homo faber", а отже й питання, чи здатна людина за допомогою етичного розуму компенсувати конститутивну недостатність і відповісти на виклик ситуації, яку вона як "homo faber" спричинила.

Проте ця експлікація актуальної сьогодні евристичної перспективи реконструкції дещо однобічно зумовлена категоріями старої (alteren) філософської антропології та етології. Я хотів би порушити питання про компенсацію розуму і у зв'язку з цим питання про відношення "homo sapiens" і "homo faber" у всезагальній та абстрактній формі: а саме як питання про відношення (можливих) форм чи типів раціональності людської дії15 (від становлення людини до нашого часу). У зв'язку з цим я хотів би показати, що продовження еволюції внаслідок людського процесу "раціоналізації" можна критично реконструювати з погляду її досягнень та недоліків (Defizite), що забезпечується завдяки постулатові саморефлексії. Попередньо можна зауважити: критична дискурсивна раціональність консенсуальної комунікації, що уможливлює реконструкцію, водночас має забезпечити також нормативний масштаб для оцінювання тенденцій людського процесу

241

раціоналізації, що реконструюється, точніше — для оцінювання різноманітних констеляцій взаємних відношень детермінації різних типів раціональності людської поведінки.

<< | >>
Источник: A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра. — 488 с. 1999

Еще по теме II. Методичні умови можливості реконструкції людської ситуації з етичного погляду:

  1. IV. Трансцендентально-прагматичні умови можливості сумісності "етноетики" (в широкому значенні) та універсалістської макроетики
  2. 4.1. Дискурсивно-етична легітимація політичного ладу
  3. 2.1. Типи раціональності. Граничне обгрунтування етичних норм
  4. 5.1. Дискурсивно-етична трансформація економічної теорії
  5. Карл-Отто Апель Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу
  6. 3. Комунітарні умови ідентичності модерної особи
  7. § 3. Умови дійсності договорів
  8. § 2. Умови дійсності договорів
  9. 45. Умови та підстави припинення трудового договору та їх класифікація
  10. Економічні потреби, їх класифікація й умови задоволення
  11. Міжнародні валютні відносини, їх суть, умови виникнення
  12. Карл-Отто Апель Ситуація людини як етична проблема І. Сучасна кризова ситуація людства. Ситуація людини загалом
  13. 8.7. Статті Богдана Хмельницького78, стверджені царем і боярською думою, які визначали умови військового договору між Московією і Військом Запорозьким (21 березня 1654 р.)
  14. Матеріальна відповідальність керівника підприємства, установи, організації всіх форм власності за несвоєчасну виплату заробітної плати понад 1 місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством
  15. Карл-Отто Апель Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці ? І. Попередні зауваження
  16. II. Аргументи "за" і "проти" етноетики та універсалістської макроетики
  17. IV. Проблема моральної цільової стратегії як вимога продовження еволюції людства
  18. Принципи свободи совісті й толерантність