Примітки

1 H?sle V. Transzendentalpragmatik als Fichteanismus der Intersubjektivit?t//Zeitschrift f?r philosophishe Forschung. — 1986. — Bd 40. — H. 2. — S.235—252. — Peд.

2 Див. так само: H?sle V. Wahrheit und Geschichte. Studien zur Struktur der Philosophiegeschichte unter paradigmatischer Analyse der Entwicklung von Parmenides bis Piaton. — Stuttgart; Bad Cannstatt, 1984.

3 Як переконливий приклад такого структурного порівняння варто на вести статтю Х.М.Баумгартнера: Baumgartner HM. Die Bestimmung des Absoluten: Ein Strukturvergleich der Reflexionsformen bei J.G.Fichte und Plotin //Zeitschrift f?r philosophische Forschung. — 1980. — Bd 34. — S.321—342.

4 Kuhlmann W. Reflexive Letztbegr?ndung. — Freiburg; M?nchen, 1985. (Далі посилання — в тексті. — Ред.)

5 Хоча розвиток Фіхте й не відбувався різкими стрибками, проте можна сказати, що найважливіша цезура — поворот до абсолютного, яке є передумовою мислення, — стався 1800 року (про різні фази розвитку Фіхте порівн. хоча б: Henrich D. Fichtes ursprungliche Einsicht. — Frankfurt, 1967). Тому надалі я цитуватиму лише ті твори, які побачили світ до цієї дати, а отже, я не звертатимусь до праць Фіхте, опублікованих згодом. Цитую за вид.: Fichte LH. Werke. — Berlin, 1971. — Bd 11.

6 Див.: Kant I. Kritik der reinen Vernunft. — В 193 f./A 154 f. (Далі — KrV. — Ред.). Позаяк це третє в практичній філософії відсутнє, то, згідно з Кантом, головний принцип етики, категоричний імператив, не може бути доведений (див.: Kantl. Kritik der praktischen Vernunft.—A80f)- (Далі — KrV. — Peд.).

7Не менш сумнівне й звернення до споглядання. Що можливі математичні системи, які йому суперечать, ми те знаємо з XIX століття (неевклідова геометрія, «-мірна евклідова геометрія з п>3). Та й фізика XX століття з відкриттям загальної теорії відносності зважає навіть на можливість, що існує також і неевклідовий фізичний простір.

475

8 Щодо значення абстракції у Фіхте і взагалі в німецькому ідеалізмі порівн.: Schulz W. Das Problem der absoluten Reflexion. — Frankfurt, 1963. — S.20 f.

9 Супроти гіпотези про те, що існує буття, незалежне від мислення, Фіхте виставляє критичні аргументи: "Однак, що означало б буття без свідомості, про те трансцендентальна філософія не тільки й гадки не має, а й з певністю твердить, що це не має сенсу" (Bd 4, S.136).

10 Про це виразно говориться у Гегеля у "Вірі й знанні": "Принцип відіграє, отож, двояку роль, аби в першому разі бути абсолютним, а в другому — конечним, і як останній — аби бути вихідним пунктом для всієї емпіричної нескінченності" (Hegel G.W.F. Werke. —Frankfurt, 1969-1971. —Bd2. — S.398).

11 Apel K.-O. Transformation der Philosophie. — Frankfurt, 1976.

12 Apel K.-O. Das Apriori der Kommunikationsgemeinschaft//Apel K.-O. Transformation der Philosophie.— Bd2. — S.419. (Вперше опубліковано 1972 року.)

13 Див. так само: Apel K.-O. Das Problem der philosophischen Letzbegr?ndung im Lichte einer transzendentalen Sprachpragmatik//Sprache und Erkenntnis. — Innsbruck, 1976. — S.55—82.

14 Див. про це в статті A.M. Єрмоленка "Попередні зауваги про трансцендентальну прагматику", вміщеній у журналі "Філософська і соціологічна думка". — 1992. — №3. — Ред.

15 Ще прикметнішим, на мою думку, є те, що вже Платон розробляв гіпотетичність математичних наук, розглядаючи її як суттєву ознаку, що відрізняє їх від філософії. Щодо цього див. мою інтерпретацію порівняння ліній: H?sle V. Platons Grundlegung der Euklidizit?t der Geometrie //Philogus. — 1982. — [Bd] 126. — S.180—197.

16 Це слушно піддає критиці А. Берліх у праці: Berlich А. Elenktik des Diskurses. Karl-Otto Apels Ansatz einer transzendentalpragmatischen Letztbegr?ndung//Kommunikation und Reflexion. — Frankfurt, 1982. — S.251—287.

17 У своїй книжці Кульман неодноразово наголошує, що йдеться не просто про рефлексивне, а про строго рефлексивне обґрунтування (ор. cit, S. 78 f, 111 f.). Однак це наполягання на строгій рефлексії, на мою думку, по-перше, є зайвим (бо ж головний трансцендентально-прагматичний аргумент можна наводити і в теоретичній рефлексії: теорія, яка заперечує істину, але водночас її передбачає, є не послідовною, а отже, хибною; заперечення її, отже, є істинним) і, по-друге, навіть заводить в оману, бо в строгій рефлексії можуть бути відкриті й контингентні засновки (Pr?suppositionen), які мають лише спеціальну значущість (ad-hoc-G?ltigleit) і від яких у якомусь із взаємозв'язків можна абстрагуватися. (Так, наприклад, зараз я припускаю можливість письмового повідомлення; однак я можу, позаяк я поклав ручку й почав говорити, цілковито заперечити можливість письмового повідомлення.)

18 Див.: Kuhlmann W. Op. cit. — S.82 f. — Позаяк трансцендентальна прагматика, принаймні термінологічно, різниться від позиції Фіхте тим, що її головним поняттям є поняття аргументу, варто згадати, що Р. Лаут,

476

один з найвідоміших сучасних представників трансцендентальної філософії на зразок Фіхте, недавно також висунув "теорію філософського аргументу" (Див.: Lauth R. Theorie des Philosophischen Arguments. — Berlin: New York, 1979).

19 Див.: Apel K.-O. Das Problem der philoslphischen Letzbegr?ndung... — S.71. (Anm. 10).

20 Варто згадати, що Фіхте у своїй етиці в двох уступах наближається до такого способу обгрунтування, який характерний для трансцендентальної прагматики. Він зауважує, що теорія, яка легітимує олжу або егоїзм, суперечила б собі (або радше своїй формі, яка містить повідомлення), бо саме в згоді з її власними засновками немає рації повідомляти (mitzuteilen) іншому суб'єктові її зміст: "Хто справді мав би таку максиму (тобто олжу), той не міг би хотіти ані сказати, що він її має, ані бажати, аби вона стала максимою іншого: він мусив би старанно сховати її в собі й бажати тільки для себе. Якщо ж вона повідомляється іншому, то це вбиває її саму" (Bd 4, S. 287; порівн. Bd 4, S319).

21 Порівн. шосте запитання: "Чи може знак мати якесь значення, якщо згідно зі своєю дефініцією це є знак чогось абсолютно непізнаваного?", — у статті Пірса 1868 року: Peirce Ch.S. Questions cocerning certain faculties claimed for man//Collected Papers. — Vol. 1 -6. — Cambridge, 1931 —1935; Vol. 7- 8. — Cambridge, 1958: Vol.5. — Sect. 254—258. Див. так само: Vol. 5. — Sect. 310, 452 a 525.

22 Apel K.-O. Von Kant zu Pierce//Apel K.-O. Transformation der Philosophic — Bd 2. — S.157—177. (Вперше опубліковано 1972 року).

23 Stroud В. Transcendental Arguments//The Journal of Philosophy. — 1968. — [N]65. — P.241—256.

24 Як слушно пише О. Гьоффе, трансцендентальна прагматика претендує "не менш як на те, щоб розвинути фундаментальну філософію у спосіб, який би відповідав часові" {Hoffe О. Kantische Skepsis gegen die transzendentale Kommunikationsethik //Kommunikation und Reflexion. — S.518).

25 Як зазначає Апель, методичний соліпсизм — так називає він попередню філософію суб'єкта — зрештою призводить до децизіонізму (Apel K.-O.

Sprache als Thema und Medium der transzendentalen Reflexion//Transformation der Philosophie. — Bd 2. — S.328).

26 Позаяк кореспондентка теорія істини стосовно критеріїв є пустою, то, на мою думку, береться під сумнів як теорія істини лише когерентна теорія. Когерентність при цьому має охоплювати як внутрішню когерентність, так і зовнішню відповідність емпіричним даним. У завершеній теорії мають бути виконані однаковою мірою обидва ці частинні критерії, які в процесі пізнання можуть суперечити один одному.

27 Baumgartner HM. Geltung durch Antizipation?//Kommunikation und Reflexion. — S.46—53.

28Не підлягає сумніву, що існують норми, єдиною підставою значущості яких є демократично здійснюваний консенсус (отже, такі, за яких

477

легітимація відбувається тільки на основі процедури). Однак останні становлять, на мою думку, лише третю групу системи норм, яка складається з таких видів: а) катерогичні норми, значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізуються); б) імплікативні норми, значущість яких залежить від меж історичних умов; в) консенсуальні норми, значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Betroffenen).

29 Посилання на майбутнє є головним пунктом марксистського обґрунтування норм. А що критика є вельми суттєвою метою цього настановлення, то фактичність треба було подолати (?berschritten), та оскільки матеріалістичний принцип робить ідеальну сферу неосяжною, то й основою тієї норми має бути майбутнє — ще неіснуюче буття; отже, належне бути те, що буде (das soll eben sein, was sein wird). Звісно, цим незмога уникнути натуралістичного хибного умовиводу, позаяк буття-в-становленні (Sein-Werdende) підпадає під суще (Seinde). До того ж не є зрозумілим, як можна передбачити майбутнє. І все ж таки марксизм виходить із такої можливості, тимчасом як прагматика її заперечує, роблячи при цьому критерієм істини недостовірні рішення майбутньої комунікативної спільноти.

30 Насправді, як пояснює Кульман, норма "Ти не повинен убивати" не є абсолютно значущою (op. cit., S.248). Певна річ, це є правильним, що можуть бути нагоди, коли матимуть за справедливе переступити ту норму (необхідна оборона, вбивство тирана); однак за таких нагод треба аргументувати, виходячи відповідно з тієї етики цінностей, що то є звуження сфери застосування норми й воно може бути виправдане необхідністю збереження вищої цінності (так, наприклад, вбивство кровожерливого тирана є виправдане, аби врятувати життя безневинних жертв). Кульман, проте, не вказуючи на такий спосіб розв'язання проблеми колізії норм, вважає (op. cit., S.52), що на легітимацію вбивства цілком достатньо консенсусу (щоправда, консенсусу розумного; але слово лишається пустим, коли воно є недостатньо визначеним).

31 Усупереч цьому я переконаний, що трансцендентальна прагматика як конечна трансцендентальна філософія інтерсуб'єктивності неадекватно осягла абсолютність інтерсуб'єктивності, а отже і її характер як самоцілі. Навпаки, вона намагалася визначити інтерсуб'єктивність лише як необхідний засіб пізнання істини.

32 Хоча не можна не визнати аналогії щодо Я і не-Я, з одного боку, й ідеальної і реальної комунікативної спільноти — з іншого, є, однак, відміна в тому, що лише фіхтеанська класифікація є послідовно диз'юнктивною, тимчасом як трансцендентально-прагматична класифікація виключає природу. Цікаво, що й класифікація знання, запропонована Кульманом: рефлектуюча філософія, пояснюючи природничі науки, які розуміють науки про дух (op. cit., S.30), так само доволі точно відповідає класифікації науковчення у Фіхтевих "Засадах" 1794 року ("Принципи загального науковчення"; "Засади теоретичного знання"; "Засади практичної науки"). Щоправда, коли у Фіхте критерієм класифікації є суб'єкт-об'єктний зв'язок у його різних видах і способах

478

(у теоретичній науці не-Я дії на Я, у практичній — Я на не-Я), Кульман розрізняє науки про природу і науки про дух у згоді з тим поглядом, що перші становлять собою суб'єкт-об'єктний зв'язок, тимчасом як другі — суб'єкт-суб'єктний. Фіхте і трансцендентальна прагматика одностайні передусім у тому, що конституйована трансцендентальною філософією ділянка є більше знанням, аніж властиво сферою буття.

33 Цей докір стосується Фіхтевої теорії пізнання. Щодо формалізму в етиці Фіхте порівн.: Hegel G.W.F. Op. cit. — S.414 f.

34 Наприклад, гіпотеза логічного позитивізму, що не існує синтетичних суджень апріорі, є хибною, бо вона не є послідовна. Оскільки судження "Не існує (легітимних) речень апріорі" не є, далебі, ані аналітичним (де суперечність у його запереченні?), ані емпіричним (воно висуває логічно-нормативну вимогу), тут ідеться, виходить, про хибне — синтетичне речення апріорі.

35 Аби позбавити цей аргумент сили, Кульман декларує: питання, чому світ і мислення є збіжні, — безглузде, і саме тому, що питання, чому це може бути істинним або значущим об'єктивно, поставлено після обґрунтування істинності суджень" (S.311). Я цілком згодний з Кульманом лише в тому, що існують безглузді питання, а саме: коли вони мають (а) хибні або (б) суперечливі щодо себе засновки; до першої групи належить, якщо навести переконливий аргумент, питання до безвинної людини, чи кинула вона вбивати; до другої — належить питання пізнього Фіхте й пізнього Шеллінга, чому розум існує як абсолютний: бо якщо розум є абсолютний, то він не може Per definitionen мати зовнішньої підстави. Проте зазначене питання не належить до жодної з цих груп — Кульман плутає радше онтологічну й теоретико-пізнавальну підстави (що їх він за звичаєм розрізняє, порівн. S.57, 93); адже ж бо якщо ми знаємо, чому ми маємо бути впевнені, що світ є такий, як ми його маємо мислити, то це, одначе, не дає сказати, чому світ є такий, яким ми маємо його мислити.

36 Див. до цього: Wandschneider D. Die Absolutheit des Logischen und das Sein der Natur. Systematische ?berlegungen zum absolut-idealistischen Ansatz Hegels //Zeitschrift f?r philosophische Forschung.— 1985. — [Bd] 39. —S.331—351. — Певна річ, для такого кроку мало б велике значення об'єднати, на кшталт гегелівської логіки, ще зовсім формальний трансцендентально-прагматичний погляд на абсолютність розуму з проблемою категорій, з якою Апель досі поводився вкрай несправедливо. Див. з цієї нагоди критику: Hoffe О. Ist die transzendentale Vernunftkritik in der Sprachphilosophie aufgehoben?//Philosophisches Jahrbuch. — 1984. — [Bd] 91. — S.250—272. Надто ж див.: S. 269.

37 У зв'язку з цим я можу вказати на свою книжку, яка посутньо стосується властиво цього питання: H?sle V. Hegels System. Der Idealismus der Subjektivit?t und das Problem der InterSubjektivit?t. — Hamburg, 1987. — 2 Bd.

<< | >>
Источник: A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра. — 488 с. 1999

Еще по теме Примітки:

  1. Примітки
  2. Примітки
  3. Примітки---------------------------------------------------------
  4. Примітки
  5. Примітки ---------------------------------------------------------
  6. Примітки
  7. Примітки
  8. 14.9. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» (1 серпня 1923 р.)
  9. 12.S. II Універсал Центральної Ради (3 липня 1917 р.)
  10. ПЕРЕДМОВА
  11. 12.32. Ухвалений Радою Міністрів тимчасовий закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України (1 серпня 1918 р.)
  12. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА ГЛАВА І Державні злочини
  13. 9.6. Уривок з інструкції' послам від шляхти Київського воєводства на сейм з вимогою повернути силою землі, звільнені козаками на чолі з С. Палієм (листопад 17О1 р.)
  14. 14.21. Із оперативного наказу народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР № 00447 «Про операції по репресуванню колишніх куркулів, кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів» (30 липня 1937 р.)
  15. IV. Проблема моральної цільової стратегії як вимога продовження еволюції людства