Юрген Габермас Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ

І. Розмаїті взаємозв'язки між дією та мовою, дією та мовленням можна показати наочніше, якщо звернутися до якомога ясніших та простіших прикладів. "Дію" я пояснюю на прикладах повсякденної чи ремісничої діяльності, такої, як біг, передавання з рук у руки, праця молотком чи пилкою; "мовлення" — мовленнєвими актами, такими, як накази, зізнання, констатації. В обох випадках ми можемо говорити про "дії" у широкому значенні. Проте, якщо не затушовувати відмінність, до якої слід звернутись, я з самого початку обираю дві різні моделі для описування дії. Дії у вузькому сенсі (в наведеному прикладі це проста діяльність, що не опосередкована мовленням) я описую як цілеспрямовану діяльність, завдяки якій суб'єкт дії вторгається у світ, щоб зреалізувати за допомогою вибору та застосування належних засобів поставлені цілі.

Мовленнєві висловлювання я описую як акти, за допомогою яких суб'єкт мовлення може порозумітися з іншими про щось у світі. Ці описи я можу здійснювати, виходячи з перспективи того, хто діє, тобто першої особи. Цим відрізняються описи з перспективи третьої особи, яка спостерігає, як діюча особа досягає мети завдяки цілеспрямованій діяльності, або як вона шляхом мовленнєвого акту порозуміється з кимось про щось. Описи, згідно з перспективою другої особи у випадку з мовленнєвими діями, можливі завжди ("Ти наказуєш (він наказує) мені кинути зброю"); що стосується цілеспрямованої діяльності, лише тоді, коли вони вбудовані у спільні стосунки ("Ти передаєш (він передає) мені зброю").

Переклад за виданням: Habermas J. Handlungen, Sprechakten, sprachlich vermittelte Interaktionen und Lebenswelt//Habermas J. Nachmetaphysisches Denken. Philosophische Aufs?tze. — Frankfurt a.M.: Suhrkamp, 1988. — S.63-104.

288

1. Мовлення проти дії

Передусім слід показати відмінність між перспективами опису двох типів дій, щоб пояснити, чому обидва із зазначених типів (немовленнєвої й мовленнєвої дій) вказують на певні специфічні умови розуміння. Коли я спостерігаю, що мій друг, поспішаючи, перебіг на інший бік вулиці, то я, звичайно, ідентифікую його поспішання як певну дію. Для певної мети речення "Він поспішає вулицею" є цілком достатнім і для описування дії; відтак ми приписуємо саме суб'єктові дії намір якнайшвидше потрапити на протилежний бік вулиці. Проте цей намір ми не можемо отримати із спостереження. Скоріше ми підставляємо всезагальний контекст, щоб знайти достатні підстави для припущення такого наміру. Проте і тоді дія потребує ще й власної інтерпретації. Могло б бути так, що наш друг хотів би не спізнитись на поїзд, лекцію чи заплановану зустріч; можна також припустити, що його переслідують і він втікає, що він хоче уникнути замаху і біжить від цього, що він запанікував з інших причин або просто вештається і т.д. Виходячи з перспективи спостерігача, ми можемо ідентифікувати дію, але навряд чи можемо описати напевне здійснення якогось плану дії, оскільки для цього ми мали б знати відповідні наміри дії. Висновок про останні ми можемо зробити на підставі виявів і гіпотетично їх приписувати суб'єктові дії; щоб у них пересвідчитись, нам слід перейняти позицію того, хто діє. І цей погляд нізащо не дасть немовна діяльність — її не можна ідентифікувати, виходячи із самої себе, як ту саму дію, що була запланована. Навпаки, саме мовленнєві акти відповідають цій умові. Якщо я сприймаю наказ, який дає мені (чи комусь іншому), моя приятелька, коли вона каже, щоб я (чи він) кинув зброю, то я, мабуть, знаю напевне, яку дію вона виконує; вона висловила цей наказ. Ця дія піддається інтерпретації дещо інакше, ніж швидка хода друга, який поспішає, оскільки під час використання значень слів акт мовлення дає можливість зрозуміти того, хто мовить. Той, хто слухає, може сприймати семантичний зміст висловлювання, як цей вислів застосовано, тобто який тип дії з ним пов'язано. Мовленнєві дії тлумачать самих себе; отже, їх структура самодостатня (selbstbez?glich). Іллокутивна1 складова міститься в способі прагматичного коментаря сенсу застосування сказаного. Твердження Остіна (Austin), що дещо

289

коїться, коли щось мовиться, має й зворотний бік; тим, що здійснюється акт мовлення, говориться також, що діється. Звичайно, цей перформативний сенс мовленнєвої дії розкривається лише потенційному слухачеві, який у позиції другої особи має позицію спостерігача замінити на позицію учасника. Треба говорити тією самою мовою і такою самою мірою належати до інтерсуб'єктивного життєвого світу, щоб використовувати власну рефлексивність природної мови й обґрунтовувати інтерпретацію вербально здійснюваного акту на основі розуміння імпліцитно притаманного самокомен-тування цієї мовленнєвої дії. Мовленнєві акти відрізняються від простої немовної діяльності не лише рефлексивністю самоінтерпретації, а й значно ширшим характером цілей, на які вони спрямовані, і характером наслідків, які можуть бути отримані в мовленні.

Звичайно, в найширшому сенсі усі дії, вербальні чи не-вербальні, можна тлумачити як такі, що спрямовані до мети. Однак, оскільки ми прагнемо показати відмінність між діяльністю, спрямованою на порозуміння, і діяльністю, зорієнтованою на мету, нам слід звернути увагу на те, що телеологічна мовна гра, в якій дійові особи переймаються цілями, отримують результати й наслідки своєї діяльності, в теорії мови містить інший смисл, ніж у теорії дії, — ті самі основні поняття інтерпретуються інакше. Що ж до нашої мети, то достатньо досить широкого опису цілеспрямованої діяльності як цілеспрямованого й каузально дієвого (wirksame) вторгнення в об'єктивний світ. Обраній на основі ціннісного погляду меті відповідає таке становище у світі, яке шляхом вибору й застосування належних засобів має бути використане для існування. А відтак підґрунтям плану дії є значення ситуації, в якій мета дії визначається (а) незалежно від засобів, що застосовуються, (b) як становище (с) в об'єктивному світі, що піддається каузальному впливу. Цікаво, що мовленнєві дії навряд чи можна описати за допомогою моделі цілеспрямованої діяльності, не стикаючись з труднощами. Принаймні, сам суб'єкт мовлення не в змозі домагатися власних іллокутивних цілей, виходячи з такої інтерпретації (Beschreibung).

Коли ми розглядаємо мовленнєві акти як засіб до мети досягнення взаєморозуміння й розкладаємо всезагальну мету порозуміння на підцілі, щоб той, хто слухає, міг зрозуміти

290

значення сказаного і визнавати висловлювання як значуще, тоді інтерпретація (Beschreibung), завдяки якій той, хто говорить, може домагатися цієї мети, не відповідає жодній з названих вище умов.

(a) Іллокутивні цілі не можуть бути визначені незалежно від лінгвістичних засобів взаєморозуміння. Отже, граматичні висловлювання не є інструментами взаєморозуміння тією мірою, якою постають дії кухаря як засоби для приготування смачної їжі.

Медіум природної (nat?rlichen) мови і телос взаєморозуміння постають швидше у взаємній інтерпретації — одне не можна пояснити, не посилаючись на інше.

(b) Той, хто мовить, не може прагнути до мети взаєморозуміння як чогось такого, що можна спричинити каузально, оскільки іллокутивний результат (що виходить за межі простого розуміння сказаного) залежить від раціонально мотивованого порозуміння — той, хто слухає, має підтвердити взаєморозуміння насправді, а саме невимушеним визнанням домагань значущості (Geltungsanspruchs), відкритих критиці. Іллокутивних цілей можна досягти лише спільно, вони не даються комусь одному з учасників комунікації, як каузально спричинені наслідки. Той, хто мовить, не може сам собі приписувати іллокутивний результат так само, як той, хто цілеспрямовано діє, приписує результат своєї дії на процеси, що відбуваються у світі.

(c) Нарешті, виходячи з перспективи учасників, процес комунікації і результат, до якого він має призвести, не утворюють тих обставин, що іманентні світові. Цілеспрямовано діючі особи, незважаючи на обопільну свободу вибору, зустрічаються лише як сутності у світі — вони можуть осягти один одного не інакше, як об'єктів або супротивників. Мовець і слухач, навпаки, посідають перформативне становище, в якому вони ставляться один до одного як особи, які належать до інтерсуб'єктивно спільного життєвого світу їхньої мовленнєвої спільноти, тобто як до другої особи. Оскільки вони знаходять спільну мову про щось, іллокутивні цілі, до яких вони прагнуть, перебувають, на їхній погляд, по той бік світу, щодо якого вони можуть вступати в об'єктивовані стосунки спостерігача і на який вони можуть здійснювати свій цілеспрямований вплив. Внаслідок цього посідають

291

вони й один щодо одного позасвітову позицію (transmundane Stellung). Ми показали відмінність мовленнєвих актів від простої невербальної діяльності за допомогою двох ознак: такі дії, що самі себе інтерпретують, виявляють рефлексивну структуру; вони спрямовані на іллокутивні цілі, які не є цілями, що потребують своєї реалізації у межах світу, не можуть бути здійснені без невимушеної співпраці та згоди адресата і можуть бути пояснені лише посиланням на концепт взаєморозуміння, притаманний мовленнєвому медіуму як такому. В обох випадках різняться умови розуміння й основні поняття, завдяки яким дійові особи самі можуть описувати свої цілі. Відносна незалежність названих типів діяльності проступає також і у відповідних критеріях результатів діяльності. Цілеспрямованим вторгненням (Interventionen) і мовним актам відповідають і різні умови раціональності. Раціональність меншою мірою залежить від того, як отримано знання, ніж від того, як суб'єкти, які говорять і діють, знання застосовують. Отже, і в невербальних актах міститься пропозиціональне знання так само, як і в мовленнєвих діях; проте специфіка способу застосування знання зумовлює тип раціональності, з яким співвідноситься результат діяльності. Коли йдеться про некомунікативне застосування пропозиціонального знання в телеологічних діях, то ми маємо справу з концептом цілераціональності — як вона розробляється в теорії раціонального вибору. Якщо мається на увазі комунікативне застосування пропозиціонального знання в мовленнєвих актах, то в цьому разі постає концепт раціональності взаєморозуміння, який можна прояснити в теорії значень на основі умов для прийнятності мовленнєвих актів. Інтуїтивно підґрунтям цього поняття є досвід сили аргументації, що невимушено призводить до згоди й утворює консенсус. Водночас ціле-раціональність вказує на умови для каузального вторгнення у світ існуючого стану речей, раціональність процесу взаєморозуміння співвідноситься із зв'язком умов значущості для мовленнєвих актів, поцінувань (Geltungsanspruchen), що висуваються мовленнєвими актами, і засадами для дискурсивного розв'язання цих вимог. Умови для раціональності здійснюваних мовленнєвих дій лежать в іншій площині, ніж умови для раціональності спрямованої на результат цілераціональної дії.

292

Цей огляд має слугувати лише ознакою для далекосяжного твердження, що раціональність, підґрунтям якої є мета, і раціональність, що спрямована до взаєморозуміння, не можуть підміняти одна одну. На цій підставі я розглядаю цілеспрямовану діяльність і діяльність, наслідком якої є порозуміння, як елементарні типи діяльності, кожний з яких не може бути редукований один до одного.

Далі нас цікавитимуть зв'язки, які утворюють обидва типи в опосередкованій мовою інтеракції. Один з таких зв'язків утворює те, що я називаю комунікативною дією.

2. Комунікативна дія проти стратегічної

Я застосовую поняття "соціальної дії" чи "інтеракції" як комплексне поняття, яке слід аналізувати за допомогою елементарних понять дії і мовлення. В опосередкованій мовою інтеракції (надалі ми матимемо на увазі лише мовлення) ці два типи діяльності поєднуються один з одним. Вони постають у різноманітних констеляціях залежно від того, беруть на себе роль у координації діяльності іллокутивні зусилля на основі мовленнєвих актів, чи мовленнєві дії підпорядковані позамовленнєвій динаміці взаємодії цілера-ціонально діючих суб'єктів таким чином, що об'єднуюча енергія, властива саме мовленню, лишається невикористаною (ungenutzt).

Інтеракцію слід тлумачити як розв'язання проблеми, яким чином плани багатьох суб'єктів діяльності можуть бути скоординовані так, щоб дії Alter стикувались (Anschlu?finden) з діями Ego. Під стиковуванням тут мається на увазі передусім лише редукція ігрового простору можливостей вибору, що контингентно стикаються один з одним, до такого рівня, який уможливлює радіальне сплетення тем і дій у соціальному просторі й історичному часі. Коли ми посідаємо позицію (Perspektive) учасників, з'являється потреба в стикуванні вже з інтересу реалізації певного власного плану дії. Телеологічну дію слід тлумачити як реалізацію плану, який спирається на те, яке значення має ситуація для суб'єкта дії. Оскільки суб'єкт дії здійснює свій план дії, він опановує ситуацію, причому ситуація, в якій здійснюється дія, становить фрагмент навколишнього світу, значущий для

293

суб'єкта дії (Aktor). Цей фрагмент конституюється відповідно до можливостей діяльності, які важливі для суб'єкта діяльності відповідно до здійснення плану.

Проблема координації дій постає тоді, коли суб'єкт діяльності може здійснювати свій план лише у взаємодії (interaktiv), тобто за допомогою діяльності (або бездіяльності), принаймні, ще одного якогось іншого суб'єкта діяльності. Залежно від того, як плани і дії Alter стикуються з діями і планами Ego, виступають різні типи мовної інтеракції.

Типи інтеракції відрізняються насамперед механізмом координації діяльності, зокрема тим, чи вживається природна мова лише як медіум передавання інформації, чи також як джерело соціальної інтеграції. У першому випадку йдеться про стратегічну дію, в другому — про комунікативну дію. Тимчасом як тут дієвим для координації діяльності є зусилля до мовного взаєморозуміння, тобто поєднуюча енергія мови як такої, там досягнена координація лишається залежною від впливу суб'єктів діяльності на ситуацію й одного на одного, що відбувається в межах немовної діяльності. Якщо виходити з перспективи учасників, обидва механізми (взаєморозуміння, що мотивує переконання, і впливу, що спонукає до поведінки) мають взаємно виключатись. Мовленнєві дії не можуть здійснюватись з подвійними намірами: шукати з адресатом порозуміння щодо чогось і водночас впливати на щось у ньому каузально. З погляду мовця й слухача порозуміння не може бути привнесене ззовні, не може бути пересаджене з одного боку в інший — хай це буде безпосереднє вторгнення в ситуацію, в якій відбувається діяльність, чи непрямі, але знову ж розраховані на певний власний результат впливи на пропозиціональне становище партнера. Те, що навмисно здійснюється засобами заохочення чи погроз, навіювання чи введенням в оману, не може бути інтерсуб'єктивно витлумачене як взаєморозуміння; таке вторгнення усуває умови, за яких іллокутивні зусилля витворюють переконання і створюють "етики".

Оскільки комунікативна дія означає таке вживання мови, яке зорієнтоване на взаєморозуміння, вона має відповідати чітким умовам.

294

Суб'єкти діяльності, що беруть у ній участь, намагаються спільно (kooperativ) узгодити один з одним свої плани на основі спільного горизонту життєвого світу та на засадах спільного тлумачення ситуації. Отже, вони готові досягти цієї опосередкованої мети визначення ситуації та узгодження цілей через процес взаєморозуміння в ролі мовця й слухача — шляхом беззастережного прагнення іллокутивних цілей. Мовленнєве взаєморозуміння функціонує лише у такий спосіб, що учасниками інтеракції досягається згода щодо значущості їхніх мовленнєвих дій чи відповідно усвідомлюється констатована незгода (непорозуміння — Dissens,—А.Є.). Пропозиція, висловлена в мовленнєвому акті, набуває значущості завдяки тому, що мовець своєю вимогою значущості (Geltungsanspruch) дає вірогідну гарантію того, що ця значущість може мати достатні підстави. Отже, комунікативна дія відрізняється від стратегічної тим, що координація діяльності спирається не на цілераціональність певних планів діяльності, а на раціонально обгрунтовану силу результатів порозуміння, на раціональність, що виявляється за умов, конче потрібних для комунікативного досягнення взаєморозуміння.

Проте пропозиції, що здійснюються в мовленнєвих актах, можуть виконувати функцію координації дії лише тоді, коли зобов'язувальна сила мовленнєвого акту, який для слухача є тією самою мірою зрозумілим, як і прийнятним, переноситься також і на наслідки дії, що виникають із семантичного змісту висловлювання, — нехай воно буде асиметричним для слухача і мовця чи симетричним для обох. Хто приймає наказ, той відчуває себе зобов'язаним його виконати; хто дає обіцянку, відчуває обов'язок за певних умов її здійснити; хто приймає твердження, ставиться до нього з довір'ям і прагне спрямувати на це свою поведінку. Розуміння й прийняття мовленнєвих дій я визначаю як іллокутивні наслідки; "перлокутивними"2 мають називатись усі цілі й результати, що сюди не належать. Від перлокутивних наслідків (1), які випливають зі значення мовленнєвого акту, я хотів би відрізнити перлокутивні ефекти (2), які не випливають зі сказаного як такого, тобто не є результатами, що граматично оформлені, а виникають випадково, хоча й спричинені іллокутивним наслідком: "Н розуміє (іллокутивний наслідок 1) і приймає (іллокутивний наслідок 2) вимогу дати

295

Y якісь гроші. Н дає Y "якісь гроші" (перлокутивний наслідок 1) і таким чином спричиняє радість у його дружини (перлокутивний наслідок 2). Цей останній вид наслідків, які не регламентовані граматично, як правило, міститься у відкритій інтерпретації ситуації, так що про ці наслідки можна було б і заявити, не зашкоджуючи діям (Handlungsverlauf).

Іншим постає наслідок, коли мовець своєю вимогою хоче спонукати адресата до того, щоб він завдяки отриманим грошам уможливив підготовку У до крадіжки зі зломом, причому S припускає, що цей злочин Н не схвалив би. У цьому разі здійснення запланованого злочину виступало б як перлокутивний наслідок 3, якого б не сталося, коли б мовець заявив про нього як про мету з самого початку.

Цей випадок приховано стратегічної дії є цікавим прикладом того, як механізм взаєморозуміння працює у створенні інтеракції: суб'єкт дії у змозі досягти своєї стратегічної мети підтримування злочину у вигляді непублічно-го (nicht-?ffentlichen) перлокутивного ефекту лише тоді, коли він своєю вимогою досягає іллокутивного ефекту (3); останнє знову ж вдається лише тоді, коли мовець намагається приховати справжню мету свого мовленнєвого акту, отже прагне приховати від слухача фактичну спрямованість на усунення передування зорієнтованої на взаєморозуміння діяльності. Приховано-стратегічне вживання мови паразитує на нормальному, оскільки останнє лише тоді функціонує, коли, принаймні, одна сторона виходить з того, щоб мова застосовувалася з орієнтацією на порозуміння. Цей похідний статус засвідчує засадничу своєрідність мовленнєвої комунікації, яка лише доти виконує координаційну функцію, доки цілеспрямована діяльність підлягає певним обмеженням.

Звичайно, і в комунікативній дії телеологічно структуро-вані ланцюги дій окремих суб'єктів виходять за межі процесу взаєморозуміння; існують навіть цілеспрямовані діяльності учасників інтеракції, які поєднуються один з одним завдяки медіуму мови. Однак медіум мови може виконувати цю об'єднавчу функцію лише тоді, коли він перериває плани дій, спрямованих на власний результат, і час від часу змінює модус діяльності. Комунікативна схема мовленнєвого

296

акту, що виконується безумовно, підпорядковує егоцентричні орієнтації і дії якогось суб'єкта структурним обмеженням мови, що інтерсуб'єктивно визнаються.

Це призводить суб'єктів діяльності до обміну позиціями: вони мусять перейти від об'єктивуючої позиції суб'єкта діяльності, який зорієнтований на результат і прагне спричинити щось у світі, до перформативної позиції мовця, який прагне порозумітися щодо чогось у світі з іншою особою. Без такого переміщення до умов спрямованого на порозуміння вживання мови доступ до потенціалу мовленнєвої об'єднуючої енергії лишився б заблокованим. А тому приховано стратегічна дія не вдається тоді, коли адресат дізнається, що партнер лише приховував свою орієнтацію на результат.

У стратегічній дії змінюється констеляція мовлення і дії. Тут посилюються іллокутивні об'єднавчі зусилля; мова згортається до медіуму передавання інформації. Це можна показати за допомогою наведеного прикладу:

(1) S: "Я вимагаю від тебе дати У гроші".

За передумов комунікативної дії адресат наказу чи вимоги мусить знати нормативний контекст, який дає мовцеві підстави для його вимоги. І цим робить виправданим очікування, що той, від кого вимагають, має підстави наказану дію виконати. Знання умов досягнення результату (для вручення грошей), що випливають із пропозиціонального змісту, недостатньо, щоб зрозуміти іллокутивне значення цього мовленнєвого акту, тобто його специфіку саме як вимоги. До знання умов досягнення результату (а) слід додати також знання тих умов (Ь), за яких мовець мав би підстави вважати вимогу змісту (а) значущою, тобто в цьому разі схваленою: скажімо, він є другом, колегою, що добре розуміється на грошових справах, кредитором чи співучасником, до якого звертається S. Але існує також і значення (Geltungsanspruch), яке той, від кого вимагають, може відхилити:

(I1): Н: "Ні, ти не маєш права мене просити про таке".

З огляду на відверто стратегічну дію саме ці оцінювання (на пропозиціональну істину, на нормативну правильність і на суб'єктивну правдивість) вилучаються. Передумова орієнтації на значення (Geltungsanspruch) тут відхиляється.

297

Команда "руки вгору" з боку грабіжника банку, котрий, наставивши пістолет, вимагає від банківського службовця віддати гроші, чітко показує, що в цій ситуації умови нормативної значущості (G?ltigkeit) замінено умовами застосування погроз. Умови прийнятності імперативу, що проступає в кожному нормативному мисленні, має бути довершеним такими умовами застосування санкцій. Це можна спостерігати у випадку з вимогою (1). Якщо законослухняний адресат знає, що У хоче застосувати отримані від нього гроші для підготовки злочину, S слід доповнити свою вимогу погрозою і висловитися, скажімо, так:

(2) S: "Я вимагаю від тебе дати У гроші — інакше я сповіщу поліцію про те, наскільки ти вже загруз у цій афері".

Вилучення нормативного підґрунтя симптоматично проступає в погрозі, яка має структуру "якщо — то", коли вимога сили заступає вимогу значущості (Geltungsanspruch). У цьому проступає констеляція мовлення і дії у зміненому вигляді. У відверто стратегічній дії мовленнєві акти, що втратили іллокутивну силу, переймають роль координації діяльності за допомогою позамовних засобів. Мова, що втратила свій потенціал, до того ж виконує лише ті інформаційні функції, які лишаються, коли з наслідків взаєморозуміння вилучається досягнення консенсусу (згоди) і знання висловлювання, що постає в комунікації як такій, включається лише у непрямий спосіб. Мовленнєвий акт (2) є лише завдяки його другому плану вимогою, фактично погрозою:

(2а) S: "Якщо ти не даси У грошей, я сповіщу поліцію про те, що...".

Погрози є прикладами мовленнєвих актів, які щодо стратегічної дії відіграють інструментальну роль, втрачаючи свою іллокутивну силу й відхиляючи іллокутивне значення інших контекстів застосування, в яких за нормальних умов подібні висловлювання орієнтуються на взаєморозуміння. Такі пер-локутивні акти, що набули самостійного характеру, взагалі не є іллокутивними актами, оскільки вони не враховують раціонально мотивованої позиції (Stellunganahme) адресата. Це видно з того, коли погрозу відхиляють:

(2al) H: "Ні, адже ти нічого не маєш проти мене".

298

Заперечення стосується тих емпіричних умов, лише за яких погроза може досягти бажаного перлокутивного ефекту. Адресат заперечує підстави, які спонукали б його діяти у передбачений S спосіб. Погрози не спираються, як це є в разі з іллокутивними актами, на всезагальні, незалежні від адресату, підстави, які могли б переконати кожного. їх складова "тоді" вказує швидше на партикулярні підстави, які можуть утворювати емпіричний мотив для певного адресата за певних обставин. Так само й образа (зневажання), і прості імперативи часто-густо мають двоїстий характер. Вони можуть бути нормативно приховані, скажімо, виражати моральне судження; вони можуть, наприклад, слугувати тому, щоб залякати адресата і нагнати на нього страху.

II. Тим часом запроваджене поняття комунікативної дії спирається на певну концепцію мови й взаєморозуміння. Воно має розвиватись у контекстах теорії значення. Я не можу докладніше спинятися на цьому обгрунтуванні. Проте я хотів би принаймні ввести й зазначити основні положення формально-прагматичної теорії значення, які стосуються внутрішнього зв'язку значення і значущості (1). До того ж ще нічого не сказано про плідність цього теоретичного підходу в соціальних науках.

Поняття комунікативної дії слід застосовувати і в соціологічній теорії дії. І завдяки цьому пояснюється, як може існувати соціальний лад. За цих обставин уможливлюється подальший аналіз передумов комунікативної дії. Він включає площину підґрунтя життєвого світу, який стабілізує і пов'язує інтеракції в багатощаблеві агрегації (2).

1. Прагматичний поворот у теорії значень

Концепт комунікативної дії розвиває ті інтуїції, що мова є телосом взаєморозуміння. Поняття взаєморозуміння має нормативний зміст, який виходить за межі розуміння граматичних виразів. Мовець знаходить порозуміння з іншим щодо якогось предмета. Обидва в змозі досягти цього порозуміння лише тоді, коли висловлювання оцінюються як такі, що відповідають предметові. Взаєморозуміння щодо чогось є пов'язане з інтерсуб'єктивним визнанням значення ви-

299

словлювання, що відкрите ґрунтовній критиці. Звичайно, це не те саме, розуміють значення мовленнєвого висловлювання чи досягають порозуміння про щось за допомогою висловлювань, що вважаються значущими; так само чітко слід розрізняти висловлювання, що вважаються значущими, і значущі висловлювання. Проте питання про значення (Bedeutungsfragen) не можна цілком відділити від питань значущості (Geltungsfragen).

Основне питання теорії значення, що означає зрозуміти значення мовного висловлювання, не можна відокремити від питання, в якому контексті це висловлювання може сприйматись як те, що має значущість.

Саме тоді не зрозуміло, що означає збагнути значення мовного висловлювання, коли не зрозуміло, як можна його застосувати, щоб порозумітися з кимось про щось. Вже з умов взаєморозуміння мовних висловлювань випливає те, що мовленнєві акти, які утворюються з їх допомогою, розраховані на раціонально мотивоване взаєморозуміння щодо сказаного. Щодо цього орієнтація на можливу значущість (G?ltigkeit) висловлювань належить до прагматичних умов не лише взаєморозуміння, а й розуміння мови як такої. У мові вимір значення і значущості внутрішньо поєднані.

Звичайно, семантика істини, починаючи з Фреге, застосовує цей підхід, і стверджувальне речення тоді є зрозумілим, коли відомо, що існує випадок, коли воно істинне. Однак не випадково, що в даному разі моделлю слугує речення, а не мовленнєвий акт, а саме речення-висловлювання, а не ре-чення-твердження. Згідно з цією теорією проблематика значення (Geltungproblematik) локалізується виключно у відношенні мови до світу як сукупності фактів. Коли значущість (G?ltigkeit) ототожнюється з істиною висловлювання, взаємозв'язок між значенням і значущістю здійснюється лише в мовленні, що констатує факти. Проте функція переказу, як засвідчив Карл Бюлер (B?hler), є лише однією з трьох рівно-засадничих функцій мови. Речення, що комунікативно застосовуються, слугують водночас тому, щоб виражати інтенції (чи переживання) мовця, переказувати становище речей (чи чогось наявного у світі) і встановлювати взаємини з адресатом. У цих трьох функціях відбиваються три фундаментальні аспекти порозуміння людей з іншими людьми

300

щодо чогось. Існує троїсте відношення між значенням (Bedeutung) мовного висловлювання і (а) тим, що ним мис-литься, (b) тим, що в ньому висловлюється, і (с) способом його застосування в мовленнєвому акті.

Варто зазначити, що три найбільш відомі позиції теорії значення беруть до уваги лише якийсь один із цих трьох променів значень, що фокусуються в мові водночас, аби пояснити увесь спектр значень, згідно з однією мовною функцією. Інтенціоналістська семантика [від Гріса (Grice)] до Беннета (Bennett) і Шеффера (Schiffer) фундаментальним вважає те, що має на увазі мовець у даній ситуації у даному висловлюванні або що хоче він цим сказати; формальна семантика [(від Фреге через раннього Вітгенштейна до Дамміта (Dummett)] виходить з обставин, за яких речення є (чи стає) істинним; і, нарешті, проголошена пізнім Вітгенштейном теорія застосування значення все зводить до встановлених (eingespielten) зв'язків інтеракції, у яких мовленнєві висловлювання виконують практичні функції. Кожна з цих конкуруючих теорій значення пов'язана з одним лише аспектом процесу взаєморозуміння. Вони прагнуть пояснити значення мовленнєвого висловлювання або з позиції того, що розуміється як інтенціональне (intendierte) значення, або з позиції висловленого як вербального значення, або з позиції застосування в стосунках (Interaktionen) як значення висловлювання. Водночас стилізація деяких перелічених у схемі функцій Бюлера призводить водночас до обмежень, які я тут не зачіпатиму. Як реакція на ці труднощі з'явилася теорія мовленнєвої дії [що розвивалася Сьорлем (Searle) дотично до Остіна].

Остання надає мовленнєвим інтенціям належне місце, безпідставно не редукуючи мовленнєве порозуміння до стратегічної дії, як це робить семантика Гріса (Grice). Завдяки іллокутивній компоненті передбачає вона також між-особовий зв'язок і характер дії мовлення, не виключаючи, як це робить прагматика Вітгенштейна, усі домагання значущості (Geltungsanspruche), які виходять за межі особливих, принципово рівноцінних, мовних ігор. Оскільки на основі концепції умов здійснення (Erf?hlungsbedingungen) теорія мовленнєвої дії в кінцевому підсумку надає важливого значення також і відношенню між мовою і світом, реченням і

301

станом речей. Щоправда, через це одномірне визначення значення (Geltung) як виконання умов пропозиціональної істини вона лишається в полоні когнітивізму семантики істини (Wahrheitssemantik).

Саме в цьому я вбачаю вузьке місце, яке має бути урівноважене, коли мати на увазі, що всі функції мови, а не лише функція переказування, пов'язані з домаганням значення (Geltungsanspruch).

Речення "Я дам гроші У" є модально багатозначним; залежно від контексту це речення може поставати як обіцянка, як зізнання чи також як передбачення:

(3) S: Я обіцяю тобі, що я дам У гроші.

(4) S: Я зізнаюся тобі, що я дам У гроші.

(5) S: Я можу тобі передбачити, що X (мовець) дасть У

гроші.

Із відповідних заперечень, якими той, хто слухає, міг би відхилити пропозицію мовленнєвого акту, вже випливає спосіб висунутого значення (Geltungsanspruch), яке мовець пов'язує з обіцянкою, зізнанням і передбаченням:

(З') Н: У цих справах ти завжди був ненадійним.

(4') Н: Ні, ти хочеш лише заманити мене на хибний шлях.

(5') Н: Ні, ти не маєш грошей.

У випадку (3) мовець висловлює нормативну вимогу дотримуватись обов'язку, у випадку (4) — вимогу суб'єктивної правдивості і у випадку (5) — пропозиціональної істини. У решті випадків мовленнєвий акт можна заперечити й поза цими домінуючими аспектами значень (Geltungsaspekt).

Наказ:

(1) S: Я вимагаю від тебе, щоб ти дав У гроші" може бути відхилене не лише твердженням (1') Н: "Ні, на це ти не маєш права", а й сумнівом у правдивості мовця чи існуючими обставинами змісту висловлювання.

(1") Я: "Ні, це не серйозно — ти хочеш мене розіграти" (1'"). Н: "Ні, я не буду зустрічатися з У і не маю можливості віддати йому гроші. Mutatis mutandis3 є рівнозначним як

302

для стверджувальних, так і для експресивних мовленнєвих актів. Наскільки висловлювання виконує функцію переказу (Darstellung), визначається умовами істини (Wahrheitsbedingungen); однак виконання інтерактивної та експресивної мовних функцій співвідноситься з умовами, аналогічними істині, умовами авторизації та правдивості. Кожна мовленнєва дія загалом може піддаватися критиці як недійсна (ung?ltig) в трьох аспектах: як те, що не відповідає істині щодо зробленого висловлювання (чи існуючих передумов змісту висловлювання); як неправильна щодо існуючого нормативного контексту (чи легітим-ності засадничих норм); як неправдива щодо інтенцій мовця. Припустимо, що лише так намічене розширення поняття значення в напрямі його троїстості можна здійснити насправді; що випливає тоді з цього для відповіді на основне питання теорії значення?

Вже Дамміт зробив перший крок до прагматичного пе-ретлумачення проблематики значення, оскільки він, показуючи, що семантика істини, принаймні у випадках простих предикативних описових речень, може абстрагуватися від обставин, за яких слухач у змозі пізнавати, коли виконуються умови істини стверджувального речення. Спираючись на прагматичне розрізнення "істини (truth) і "твердження" (assertibility) — істини речення і права висувати ним твердження, Дамміт замінює знання умов істини непрямим знанням. Той, хто слухає, мусить знати вид підстав, завдяки яким мовець міг би виправдати свою претензію на те, що певні умови істини виконані.

Речення, в якому щось висловлюється, розуміють, коли відомо, якого гатунку підстави має навести мовець, щоб слухач переконався в тому, що він має право претендувати в своєму реченні на істину. Умови розуміння, як вони мають бути виконані в комунікативній повсякденній практиці, вказують, отож, на підстановку аргументативної гри, в якій мовець як пропонент (Proponent) міг би переконати слухача як опонента підстав значущості (Geltungsanspruchen), що можливо стали проблематичними. Після цього епістемного повороту семантики істини питання значення (Geltung) речення вже не можна розглядати як відірване від процесу комунікації питання про відношення мови й світу.

303

Відтак напрошується те, щоб вимога істини не визначалась лише семантично і лише з позиції мовця. Значення (Geltungsanspruche) становлять об'єднавчу точку (Konvergenzpunkt) інтерсуб'єктивного визнання усіма учасниками (Beteiligten). Вони відіграють прагматичну роль у пропози-ціональній динаміці мовленнєвого акту і позиції "так/ні" адресату. Цей прагматичний поворот семантики істини потребує переоцінювання "іллокутивного зусилля" (Kraft). Остін визначав це як ірраціональний компонент мовленнєвої дії, тимчасом як власне раціональне було монополізоване змістом висловлювання. Згідно з прагматичним тлумаченням складова модусу визначає значення (Geltungsanspruch), яке мовець у стандартному випадку висуває за допомогою перформативного речення. Отже, іллокутивна складова перетворюється в основу раціональності, яка постає як структурний зв'язок між умовами значення (Geltungsbedingungen), вимог значущості (Geltungsanspruchen) і підстав для їх дискурсивного розв'язання. Отже, умови значущості вже не належать до пропозиціональної складової, а виникає місце для введення подальших вимог значущості (Geltungsanspruche), не є спрямованими на умови істини та результату, а тому не є співвіднесеними з відношенням мови й об'єктивного світу.

Після доповнення пропозиціональної істини через нормативну правильність і суб'єктивну правдивість можна, нарешті, узагальнити пояснення Даммета. Ми розуміємо мовленнєвий акт, коли знаємо ті підстави (Art von Gr?nden), які міг би навести мовець, аби переконати слухача, що він за даних обставин має підстави претендувати на значущість (G?ltigkeit) свого висловлювання — коротко: коли ми знаємо, що робить її прийнятною. Домаганням значущості мовець звертається до потенціалу підстав, які є в його розпорядженні. Підстави інтерпретують умови значущості (G?ltigkeitsbedingungen) і таким чином належать як такі до умов, що роблять висловлювання прийнятним.

Отже, умови прийнятності засвідчують холістичний характер природної мови: кожна окрема мовленнєва дія завдяки логічно-семантичним зв'язкам (Faden) пов'язується з багатьма іншими, потенційними мовленнєвими актами, які можуть переймати прагматичну роль підстав. Тому знання мови переплітається зі знанням про те, яким воно фактич-

304

но постає у світі, який відкривається за допомогою мовлення. Мабуть, знання про світ пов'язано з довгим ланцюгом засад як знання, що виражається в мові.

Те, що обидва не можна чітко відокремити одне від одного, є головною думкою, з якої ми виходимо: зрозуміти висловлювання означає знати, як його можна застосувати, щоб порозумітися з кимось про щось.

Якщо достатньо опрацювати і зробити прийнятною цю установку (Ansatz) формально-прагматичної теорії значення, то вона пояснює, чому медіум природної мови є зобов'язу-вальною силою, яка може слугувати меті координації діяльності. Оскільки мовець, висуваючи відкрите для критики значення (kritisierbaren Geltungsanspruch), зобов'язується навести достатні основи значущості мовленнєвого акту, той, хто слухає, знає умови прийнятності, тим самим розуміє сказане і спонукається до раціонально мотивованої позиції; визнаючи домагання значущості, він відтак приймає пропозицію мовленнєвого акту (Sprechangebot), переймає свою частину обов'язковості, що випливає з інтеракції, яка належить сказаному для всіх учасників.

2. Від соціальної дії до соціального ладу

Я розглядаю комунікативну і стратегічну дії як два варіанти мовленнєвої інтеракції. Лише комунікативна дія означає, що діючі індивіди застосовують структури обмеження мови, які інтерсуб'єктивно приймаються (в сенсі слабкої трансцендентальної необхідності), для того, щоб вийти з егоцентричної позиції цілераціонального спрямування на власний результат і співвіднести себе з критерієм раціональності, спрямованої на взаєморозуміння. Надсуб'єк-тивні структури мови спонукають до того, щоб дати відповідь на питання, як уможливлюється соціальний лад, який виходить з позиції теорії дії.

Атомістичне поняття стратегічної дії не є для цього еквівалентом. Коли б воно було основним поняттям соціологічної теорії дії, то слід було б пояснити, як інтеракційні зв'язки, що виникають із взаємного впливу одного на одного індивідів, зорієнтованих на результат, можуть встановлювати стабільний лад. Починаючи з Гоббса, знову й знову

305

робилася спроба пояснити утворення норм, що мають над-суб'єктивну зобов'язувальну значущість, із становища інтересів (Interessenlage) і індивідуальної калькуляції користі діючих індивідів, які приймають цілераціональні рішення і вступають один з одним у випадкові стосунки. Ця "проблема Гоббса" (Парсонс) розв'язується засобами теорії ігор. З дискусії від Д. Лівіса (Lewis) до Дж. Ельстера (John Elster) в мене не склалося враження, що питання про виникнення ладу з подвійної контингенції діючих індивідів, які приймають рішення незалежно один від одного, не має сьогодні переконливої відповіді, так само, як і за часів Гоббса.

Перспективнішою за спробу оновити класичне поняття інструментального ладу сучасними засобами є застосування медіуму комунікації, завдяки якому інформаційні потоки, що керують поведінкою, взаємоперехрещуються (hindurchgeleitet werden). Оскільки цей концепт визначається на кшталт ринкових відносин, що керуються грошовим механізмом, спрямована на раціональний вибір стратегічна дія лишається поняттям дії, яке є відповідним до медіуму управління. Інформації, що передаються, скажімо, за допомогою коду грошей, втілюють у собі на основі закладеної структури переваг рішення до дії, не вдаючись до того, щоб застосувати для цього вимогливіші й більш ризикові, спрямовані на вимоги значущості, дії до взаєморозуміння. Індивід, який діє, посідає зорієнтовану на результат, цілком цілераціо-нальну позицію. Щоправда, переключення на інтеракції, що керуються медіумами, спричиняють об'єктивне перетворення цілепокладання й вибору засобів. Сам медіум є засобом передавання імперативів, що зберігають відповідну систему (в даному разі — систему ринку). Це перетворення засобів і цілей діючий індивід сприймає, як показав Маркс, як опредмечений характер уречевлених суспільних процесів. Оскільки керовані медіуми інтеракції втілюють не лише інструментальний, локалізований в цілераціональності носіїв рішень партикулярний розум, а й притаманний самокеро-ваним системам функціоналістський розум. Ця позиція, що розбудовується економічними науками і науками про організацію, охоплює, проте, лише окрему сферу діяльності. Вона не відповідає вимозі генералізуючого пояснення, яке взагалі може редукувати соціальну дію до стратегічної. Оскільки такі комунікаційні медіуми, як гроші, що керують поведін-

306

кою як спеціальний код, лише відгалужуються від значною мірою структурованої мови спілкування, теорія медіумів вказує на подальші рамки теорії мовлення (порівн.: Theorie des kommunikativen Handelns. — Bd.2. — S.384ff.).

Альтернативою лишається відмова від того, щоб розвивати концепт соціального ладу з перспективи теорії діяльності взагалі. Місце надсуб'єктивних структур мови, пов'язаних із повсякденною практикою, заступають у Парсонса і Лумана системи, що зберігають свої межі, які у всеза-гальній площині вводяться як діючі і опосередковані мовою інтеракції. Останні, зі свого боку, можуть тоді витлумачуватись як психічна і соціальна системи, які одна для одної утворюють довкілля і взаємно сприймаються. За відокремлення системної теорії від теорії дії треба заплатити об'єктивістською позицією. Системний функціоналізм відокремлюється від інтуїтивного знання, засадниченого життєвим світом, і тих, хто до нього належить. Герменев-тичний доступ до цього потенціалу знання веде через (принаймні, уявну — virtuelle) участь у комунікативній повсякденній практиці. Звичайно, соціальні науки, зважаючи на складність суспільства, мусять прагнути до того, щоб у їх предметі перевагу отримало контрінтуїтивне знання. Однак суспільство, яке підноситься над сплетінням опосередкованих мовою стосунків (інтеракцій), проступає якраз не у вигляді зовнішньої, лише даної у спостереженні природи; викристалізований в його символічних зв'язках і самоінтерпретаціях смисл відкривається лише розуміючій силі (Zugriff) інтерпретації. Хто цей шлях не відкидає, а прагне включити соціокультурний життєвий зв'язок із середини, мусить виходити з концепту суспільства, який міг би поєднати перспективу дії та інтерпретативну роботу учасників інтеракції. Для цього першого кроку слід звернутися до концепту життєвого світу, на який наштовхується фор-мально-прагматичнйи аналіз передумов комунікативної дії вже до будь-якого соціологічного утворення теорії.

Те, що соціальний лад може бути утворений через процес досягнення консенсусу, на перший погляд, виглядає як тривіальна думка. Втім, неймовірність цієї ідеї постає ясною, коли згадати про те, що кожна комунікативно досягнена згода (Einverst?ndnis) залежить від позиції"так/ні" до вимог значущості (Geltungsanspruch), відкритих для кри-

307

тики. Подвійна контингенція, яка має поглинатися будь-яким утворенням інтеракції у випадку комунікативної дії, набуває особливо важкої форми вмонтованого в механізм взаєморозуміння ризику непорозуміння (Dissensrisikos) в наш час, причому кожне непорозуміння занадто дорого коштує. З ним пов'язана більшість альтернатив, найважливішими з яких є прості спроби налагодити згоду, нерозв'язан-ня і винесення за дужки суперечливих значень (Geltungsanspruche) і як наслідок — зменшується спільний грунт для спільних (geteilter) переконань; перехід до дискурсів з непевним наслідком і проблематичними результатами. Розрив комунікації чи, зрештою, перетворення її на стратегічну дію. Якщо усвідомити, що будь-яка експліцитна згода щодо мовленнєвої пропозиції грунтується на подвійній негації, а саме відхилення повсякчас можливої відмови, процеси порозуміння, які здійснюються через висунуті значення (Geltungsanspruche), що відкриті критиці, не є з самого початку вірогідним засобом для соціальної інтеграції. Раціональні мотивації, що грунтуються на спроможності сказати "ні", утворюють потік проблематизації, який для мовленнєвого консенсусу одразу ж постає як руйнівний механізм. Ризик незгоди і містить у собі саме нове живлення завдяки досвідові (Erfahrungen). Досвіди руйнують рутину самооче-видності, а також є джерелом контингенції. Вони розладнують очікування, вносять дисонанс у звичні способи сприйняття та несподіваності, привносять нове у свідомість. Досвіди завжди є новими досвідами і становлять противагу тому, що звичне (знайоме).

Отже, ми вперше згадали про доповнювальні феномени несподіваного й звичного (Vertrauten). Передрозуміння (Vorverst?ndigsein) в глибоко зануреному шарі самоочевидно-стей, очевидностей і несуперечливостей (Fraglosigkeit) можна пояснити як ризики розладу мовленнєвого порозуміння, що чатують на кожному кроці, причиняються, регулюються і спиняються. Як відомо, Гуссерль у своїй пізній праці під назвою "Lebenswelt" прагнув дослідити підґрунтя (Boden) безпосередньо достовірного (Vertrauten) і безсумнівного (Gewissen), що не викликає заперечень (fraglos), знання. Цю сферу імпліцитного знання, допредикативного і докатего-ріального, забутого фундаменту смислу повсякденної життєвої практики він намагався пояснити феноменологічними

308

засобами. Я не вдаватимуся тут до аналізу гуссерлівського методу й контексту його поняття життєвого світу. До матеріального змісту цих досліджень я приєднаюся положенням, що й комунікативна дія занурена в життєвий світ, який забезпечує широкий засадничий консенсус, котрий поглинає ризики. Експліцитні досягання порозуміння комунікативно діючих індивідів спричиняються горизонтом спільних непроблематичних переконань; спричинене досвідом і критикою занепокоєння наштовхується, як здається, на масивну і непохитну скелю схвалених прикладів тлумачень, лояльностей (Loyalit?ten) і вмінь (Fertigkeiten), що підноситься з глибини.

Поняттям нетематичного знання Гуссерль показав також шлях, завдяки якому можна відкрити це підґрунтя смислу. При цьому слід мати на увазі два обмеження. До-рефлексивне (prareflexive) знання, що супроводжує процеси порозуміння, не тематизуючись, слід передусім відрізняти від спільно-тематизованого в мовленнєвих діях знання. У мовленнєвому акті "Мр" речення пропозиціонального змісту є носієм тематичного знання.

Перформативне речення виражає значення (Geltungsanspruch) і показує, в якому сенсі речення застосовується. Цей самокоментар виявляється перформативно, через дію, а не, як у випадку з коментуючим змістом висловлювання, експліцитно як знання. Щоб мати у своєму розпорядженні спільно-тематизоване значення іллокутивного акту в такий же спосіб, як і тематичне знання, "Мр" має бути трансформоване в опис "Мр":

(1) S: "Я вимагаю від тебе дати У гроші" перетворюється в (1а) Тим, що S (1) (мовець. — А.Є.) сказав, він вимагає від Н (той, хто слухає. — А.Є.) "р". Нетематичне знання відрізняється від суто спільно-тематизованого знання тим, що воно стає доступним не внаслідок простої трансформації перспективи учасника в перспективу спостерігача; нетематичне знання вимагає скоріше аналізу попередніх припущень (Prasuppositionsanalyse).

Нетематичними є саме ті припущення, які мають зробити учасники комунікації, щоб мовленнєва дія в даній ситуації могла мати певне значення і взагалі бути значущою або незначущою (g?ltig oder ung?ltig). Однак не все нетематичне

309

знання є конститутивним для певного життєвого світу. Сюди не належить всезагальне генеративне знання, яке робить компетентних мовців взагалі спроможними правильно застосовувати граматичні речення у висловлюваннях. Так само мало належить сюди знання про всезагальні прагматичні умови комунікативної дії; скажімо, знання, як орієнтуватись на значущість (Geltungsanspr?che) і взаємно приписувати щось один одному; як здійснюється ідентифікація предметів, а отже і контакт між мовою і світом; як відрізняються іллоку-тивні від перлокутивних цілей, встановлюється вододіл між суб'єктивним і соціальним світами, з одного боку, та об'єктивним — з іншого, як здійснюється перехід від дії до аргументації. Усе це є імпліцитним знанням, яке опановується лише інтуїтивно і потребує рефлексивної роботи раціональної реконструкції (Nachkonstruktion), щоб перетворити "знання як" (know how) в "знання що" (know that). Однак це універсальне дорефлексивно-тематичне знання, що належить до мовної компетенції, сприяє продукуванню мовленнєвих дій як таких, воно породжує комунікативну дію, однак не слугує своєму завершенню (Erg?nzung). Ми маємо звернути увагу на інший тип нетематичного знання, яке доповнює комунікативну дію, супроводжує її, вбудовуючись у її структуру.

Йдеться тут про застигле в напівтінях допредикативно-го і докатегоріального конкретне знання мови і світу, яке становить непроблематичний грунт для всього тематичного і спільно-тематизованого знання.

III. Звичайно, феноменологічне поняття життєвого світу навіює такий, запозичений епістемологією, концепт конструювання світу (Weltkonstruktion), який не можна одразу переносити в соціологію. Щоб уникнути труднощів соціальної феноменології, теорія суспільства вже у своїх засадах (Ansatz) мусить відійти від конституційної теорії пізнання й перейти на позицію мовленнєвої прагматики, яка з самого початку поширюється на опосередковані мовленням інтеракції.

"Життєвий світ" слід ввести як доповнювальне поняття до комунікативної дії (1). Формально-прагматичне дослідження, що увірогіднюється шляхом попереднього аналізу підґрунтя, яке міститься в життєвому світі, провадять, виходя-

310

чи із реконструйованої перспективи мовця, що бере участь у мовленнєвому акті. Застосування цього концепту в соціальній науці потребує методологічного переходу від (перформативної) позиції другої особи до (теоретичної) позиції третьої особи.

<< | >>
Источник: A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра. — 488 с. 1999

Еще по теме Юрген Габермас Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ:

  1. 1.3. Комунікація, життєвий світ, дискурс
  2. 3.2. Суспільні інтеграції: система і життєвий світ
  3. Юрген Габермас Єдність розуму в розмаїтті його голосів
  4. Юрген Габермас Про суб'єкта історії. Деякі міркування щодо хибних альтернатив
  5. Юрген Габермас Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики?
  6. 15. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела трудового права
  7. 3.1. Соціально-філософські передумови теорії комунікативної дії
  8. 1. Формально-прагматичний концепт життєвого світу
  9. Постмодернисты и Юрген Хабермас о постиндустриальном/ информационном обществе
  10. 9.12. Повідомлення газети «Kurjer Polski» про дії гайдамацьких загонів на Білоцерківщині (листопад 1737 р.)
  11. Примітки
  12. 13. Класифікація джерел трудового права
  13. Природа й суспільство — історія взаємодії
  14. і І ЗАГАЛЬНА МЕТА Й ЗАВДАННЯ леті дисципліни «ФІЛОСОФІЯ»
  15. Сенс ЖИТТЯ ЛЮДИНИ